Походження слов'янських народів науковців хвилює давно. За лінгвістичною класифікацією східними слов'янами є українці, росіяни та білоруси, південними — болгари, серби, хорвати, македонці, словенці, західними — чехи, поляки, словаки та лужицькі слов'яни. Усі слов'яномовні народи належать до індоєвропейської мовної сім'ї. Однак мовна приналежність не завжди тотожна етнічній — антропологи з'ясували, що у різних регіонах, населених слов'янами, існують відмінності, які пояснюються впливом на предків слов'ян народів, що оточували центр їхнього формування (прабатьківщину), — балтів, фракійців, іранців, германців-лугіїв, фінно-угрів та ін. Зокрема, в Україні «Енциклопедія українознавства» виділяє чотири антропологічних типи населення.Уперше слов'ян (під іменем склавинів) згадують візантійські автори VIст. Так, готський історик Йордан зазначав, що склавини та анти походять від венедів (венетів, або вендів), мають одну мову і схожу зовнішність. Вони населяють землі між Віслою, Дністром та Дніпром. Проте дослідники (починаючи з М.Ломоносова) вважають, що слов'ян під іменем ставанів згадував ще Птолемей у II ст. Початком н. е. датуються перші відомості про предків склавинів — венедів. Історик I ст. Пліній Старший називав їх «індами» та зазначав, що вони — мешканці узбережжя Балтики. Його сучасник Тацит розповідав, що венеди живуть на схід від Вісли (яка розмежовує їх з германцями) і, на відміну від кочівників-сарматів, мають будинки і пересуваються не верхи, а пішки. Ім'я венедів двічі згадувалося на подорожніх римських картах IIIст. — Певтінгерові таблиці: на північ від Карпат та у Подунав'ї. Назва «венети» у перших століттях н. е. була поширена по всій Європі: у Британії, Франції, на узбережжі Адріатики і збереглася, зокрема, у назві Венеції.

Проблема походження слов'ян та їх батьківщина цікавила давньоруського літописця Нестора, який у «Повісті минулих літ» писав, що слов'яни прийшли з Подунав'я і Болгарії. Так виникла дунайська, або балканська теорія слов'янської батьківщини, прибічниками якої були чеські і польські хроністи ХIII— ХV ст., російські історики С.М.Соловйов, М.Н.Погодін та В.Т.Ключевський, радянський лінгвіст О.М.Трубачов. Останній у старослов'янській мові виявив праіталійські елементи, що, на його думку, свідчить про мовні контакти слов'ян з кельтами у Подунав'ї.

У Середні віки європейські вчені (починаючи з географа Баварського та космографа Равенського, ХIII ст.) створили автохтонну теорію походження слов'ян від народів, що здавна населяли степи Східної Європи, — скіфів та сарматів. Пізніше слов'ян також ототожнювали з кельтами, фракійцями, феннами, венетами та готами. Можливо, комусь ця теорія здається фантастичною. Проте не виключено, що середньовічні хроністи мали рацію і якась крапля скіфської, сарматської та готської крові тече в жилах сучасних слов'ян, в першу чергу українців. Адже географ IIст. Птолемей чомусь називав територію між Балтикою, Віслою, Карпатами та Доном «Європейською Сарматією», а Балтійське море — «Сарматським океаном». Сарматія (або Скіфія) у Центральній та Східній Європі була на географічних картах до XVI ст. включно — можливо, як данина авторитету Птолемея, який у ті часи вважався беззаперечним. Цікаво, що польські дворяни XVI— XVII ст. вважали своїми предками сарматських князів і вождів, а парадні польські портрети тієї доби чомусь називалися «сарматськими». Можливо, пихаті шляхтичі прагнули мати «екстравагантних», древніх, відомих і славних предків. А може, за цим криється якась істина, що збереглася тільки у вигляді легендарних переказів?

Щодо припущення про походження слов'ян від кельтів, то у ХIХ ст. французькі антропологи створили теорію приналежності обох народів до короткоголової європейської раси, яку у залізному віці витіснили з узбережжя Балтики довгоголові германці, що прийшли зі Скандинавії. Ця теорія знайшла чимало ворогів, зокрема, проти неї заперечував відомий чеський славіст Любомир Нідерле. Однак теорія спорідненості цих двох народів продовжує хвилювати дослідників. Адже прогресивний вплив кельтської цивілізації на Європу можна порівняти хіба що з впливом античного світу, і бути причетним до неї вважає за честь будь-який народ. У V ст. до н. е. кельти з верхів'їв Дунаю та Рейну (де у передгір'ях Альп був центр їхнього формування) розселилися від Ірландії і Британії до Північної Італії, Сицилії, Туреччини, Південної Польщі та Карпат. У цей час вплив кельтської культури внаслідок торгівлі ремісничими виробами поширювався до Східної Європи включно. На рубежі н. е. у Південній Польщі утворилася контактна зона, де предки слов'ян та германців могли зустрічатися з кельтами та запозичувати у них мистецтво дерев'яного будівництва, типи озброєння, прикрас, керамічного і металевого посуду. Проте деякі археологи вважають, що слов'яни, кельти, італіки та германці походять від єдиної археологічної культури — лужицької, і саме це, а не запозичення, пояснює подібність матеріальної культури цих європейських народів у добу бронзи та раннього заліза.

Найбільш східні поселення кельтів (що відносяться до латенської археологічної культури) виявлені в українському Закарпатті. Проте дослідники не втрачають надії знайти сліди перебування кельтів набагато східніше. Адже в більшості археологічних культур України — перших століть н. е. (які вважаються праслов'янськими, прагерманськими, прабалтськими чи прафракійськими) є латенські ремісничі вироби: характерний розписний та полірований керамічний посуд, металеві застібки-фібули, сережки, браслети, пояси, шпори. Латенський меч знайдений в склепі некрополя колишньої столиці Кримської Скіфії — Неаполі на околиці сучасного Сімферополя. Більшість дослідників вважають кельтські речі імпортом. Не виключена і можливість інфільтрації носіїв латенської культури у середовище східноєвропейських племен. Археологи виявили на Дністрі біля Галича гончарну майстерню з керамічним кельтським посудом. Деякі історики назву Галичини (Галіції) пояснюють присутністю там кельтського племені галатів, «на честь» яких також названі іспанська Галісія, малоазійська Галатія та румунське місто Галац. Одним з доказів перебування кельтів у Подністров'ї та на Західній Волині є наявність там понад 30 гідронімів кельтсько-іллірійського походження, виявлених лінгвістом О.М.Трубачовим.

У ХIХ — на початку ХХ ст. автохтонна (місцева) теорія слов'янської прабатьківщини трансформувалася у вісло-дніпровську. У 1837 р. чеський славіст П.І.Шафарик територію формування слов'ян визначив на північ від Карпат — між Поділлям, Волинню та Віслою, вважаючи їх предками венетів. Цю гіпотезу у 1902 р. розвинув Л.Нідерле: праслов'янами, на його думку, були ще скіфи-орачі, які, за свідченням Геродота, у V ст. до н. е. мешкали на Правобережжі Дніпра. Цю ідею підхопив відомий археолог В.В. Хвойка, який всі виявлені ним у Середньому Подніпров'ї культури (від трипільської і скіфської до давньоруської) вважав виключно слов'янськими. У 1972 р. радянський археолог В.П.Петров навіть пропонував починати історію слов'ян з перших землеробів Східної Європи — трипільців.

Радянські дослідники дещо звузили коло археологічних культур, запропонованих В.В.Хвойкою як «праслов'янські», і вважають такими тільки культури Середнього Подніпров'я, починаючи з раннього залізного віку: скіфські лісостепові, зарубинецьку і черняхівську. Цю думку поділяє і лінгвіст В.М.Топоров, який батьківщину слов'ян визначає південніше Прип'яті і Десни, — на території зосередження найдавніших слов'янських назв рік. На Лівобережжі ці гідроніми сягають Псла і Орелі, на Правобережжі — Південного Бугу та Дністра. Північніше Прип'яті — виключно балтські, у лісостепу Правобережжя — іллірійські і фракійські, у степу — іранські гідроніми.

Польські археологи слов'янською прабатьківщиною вважають територію між Одером і Віслою, де у добу бронзи і раннього заліза існувала лужицька археологічна культура. Її носіями, на їхній погляд, були предки слов'ян, італіків, кельтів, балтів і германців. Археологи Г.Ловмянський та Т.Лєр-Сплавінський стверджували, що лужицька культура утворилась в результаті асиміляції предками слов'яно-балто-германців (які у II тис. дон. е. прийшли в Європу із-за Волги чи з Західної Європи) венедів-іллірійців або фінно-угрів — доіндоєвропейського населення Європи. Приблизно на рубежі н. е. предки слов'ян відокремилися від балтів та германців і відійшли на схід — на землі сучасної України. З деякими положеннями вісло-одерської теорії не погоджуються українські археологи — на їхню думку, етнічна приналежність лужицької культури доби бронзи до кінця не з'ясована, а жодну з польських культур раннього залізного віку не можна стовідсотково пов'язувати зі слов'янами — їх носіями, швидше за все, є германці. До того ж у вітчизняних концепціях саме венеди вважаються праслов'янами. Радянські археологи Б.О.Рибаков, М.І.Артамонов та П.М.Третьяков висунули компромісну теорію, у якій поєднали обидві концепції, — батьківщиною слов'ян є територія від Дніпра до Одеру. Історію слов'ян вони запропонували починати з археологічних культур України та Польщі доби ранньої бронзи. Сучасні науковці називають праслов'янськими тільки археологічні культури України перших століть н. е., ранньослов'янськими — культури VI— VII ст. Українські археологи-славісти В.Д.Баран, Д.Н. Козак та Р.В.Терпиловський погоджуються з польськими колегами у тому, що формування слов'янського етносу почалося у III— II ст. до н. е. на території Польщі, звідки центр етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра. У другій половині I ст. слов'янська зарубинецька культура Подніпров'я зазнала гноблення від сарматів, внаслідок чого частина слов'ян відступила в прип'ятські ліси, а решта влилася до поліетнічної черняхівської культури. Після розгрому гунами у IV ст. готів в Північному Причорномор'ї слов'яни-анти почали з готами війну. Після відходу готських племен за Дунай анти лишилися повновладними господарями Середнього Подніпров'я. Прокопій Кесарійський (VI ст.), говорячи про «численні племена антів», локалізує їх між Дністром і Дніпром, північніше народів Причорномор'я. Менандр розповів про боротьбу антів у VI ст. з кочівниками-аварами. У цей час проявляються риси слов'янських археологічних культур — спорудження жител з печами, існування своєрідного комплексу керамічного ліпного посуду та безкурганних поховань (з обрядом спалення тіла в горщиках-урнах. З VI ст. слов'яни переходять візантійський кордон і розселяються в Подунав'ї і на Балканах. На основі археологічних культур України VI— VII ст. сформувалися східнослов'янські культури VIII— IX ст., що в свою чергу стали підґрунтям для утворення матеріальної культури Київської Русі.

Кельти — народ, відомий античним авторам, у V— I ст. до н. е. розселявся від Ірландії і Британії до Іспанії, Франції, Словаччини, Карпат і Дунаю. Кельтська мова (яка колись становила одне ціле з давніми італійськими мовами) належала до індоєвропейської мовної сім'ї.

Іраномовні кочівники, населяли Північне Причорномор'я у VIII ст. до н. е. — III ст. н. е.

Іраномовні кочівники, споріднені зі скіфами, спочатку населяли степи від Уралу до Дону. З V ст. до н. е. мешкали у Північному Причорномор'ї. Частина племен роксоланів і асів у IV ст. разом з готами дійшли до Іспанії, решта під тиском гунів відступила в Крим і на Кавказ. Якась їхня частина, що лишилася у Середньому Подніпров'ї, у пізньому Середньовіччі була відома як яси і черкеси.

Античні автори згадують їх у Х— VIII ст. до н. е. Населяли сучасну Болгарію, Румунію, Угорщину; племена даків та агафірсів у V ст. до н. е. мешкали в Прикарпатті та Буковині. Їхній археологічний «еквівалент» — культура фракійського гальштату, поширена від Прикарпаття і Південного Бугу до Тясмина та Ворскли.

У давнину фінно-угри населяли землі між Балтійським морем і Уралом, зокрема українське Лівобережжя.

Східно-германські племена, у ІІ ст. мігрували з берегів Балтики у Північне Причорномор'я, у IV ст. ввійшли до гунського племінного союзу. Пізніше готи відійшли до Західної Європи, частково — в Крим. Не виключено, що деякі з них лишалися у Причорномор'ї і надалі.

Сучасна антропологія при визначенні расових відмінностей використовує обрахування співвідношення поздовжніх і поперечних вимірів черепної коробки. За цим методом представники різних антропологічних (і расових) груп поділяються на короткоголових («брахікранних»), середньоголових («мезокранних») та довгоголових («доліхокранних»).

Латен (або другий залізний вік) — європейська археологічна культура V ст. до н. е. — перших століть н. е., поширена від Закарпаття до Піренеїв та Ірландії. Названа від місця першої знахідки — озера Ла-Тен у Швейцарії. Змінила гальштат — перший залізний вік Західної Європи.

Сформовані народами, яких Геродот (V ст. до н. е.) називав скіфами-орачами. Це скіфоїдні культури, що перебували під впливом матеріальної культури скіфів-кочівників (запозичили у них типи озброєння, кінського спорядження та т. зв. скіфський звіриний стиль, у якому виконувалися художні речі), проте мали не кочівницький, а землеробський характер. Деякі археологи вважають носіями цих культур не протослов'ян, а фракійців.

Датується ІІ ст. до н. е. — І ст. н. е., названа за могильником у с. Зарубинці на Київщині, виявленим 1899 р. В. В. Хвойкою. Деякі дослідники вважають її носіями балтів. Належить до культур, що перебували під впливом європейської латенської культури.

Датована III— V ст., охоплювала степ і лісостеп Правобережної і лісостеп Лівобережної України, Молдову, Південно-Східну Польщу, Трансільванію та Румунію. Назва походить від могильника в с.Черняхів на Київщині, виявленого 1900 р. В.В.Хвойкою. Основним заняттям носіїв культури було землеробство. Вирізняється високим розвитком ремесел (ковальського, ливарного, косторізного, ювелірного і гончарного), сформованих під впливом провінційно-римського ремесла. Носіями черняхівської культури у її різних регіонах були даки, сармати, германці, кельти, пізні скіфи та слов'яни.

Лужицька культурно-історична спільність (культура полів, поховальних урн) у XII— IV ст. до н. е. охоплювала Германію, Польщу, Моравію, Словаччину, захід України та Білорусі. Для поховального обряду характерна кремація померлих з подальшим закопуванням у землю кальцинованих кісток у спеціальних посудинах-урнах. Численні могили, позбавлені курганних насипів, займали великі земельні ділянки — «поля». n