Походження українського козацтва. Його типовість та унікальність.
Дата поступлення: 2007-01-05 15:51:19 Хто виконав: grunchuk Навчальний заклад: Походження українського козацтва. Його типовість та унікальність.
На півдні Київського воєводства з другої половини XVI ст. різко
прискорюється процес формування нової суспільної верстви – козацтва.
Його витоки дослідники пов’язують з минулим Київської держави і
лицарством княжих часів. Щоправда, мова йде не про сформоване соціальне
явище, а лише про його джерела, так зване «побутове козацтво». Зокрема,
М. Грушевський в історії козаччини вбачав найменше два ступені розвитку
цього явища: перший — зародковий, «побутовий», що виявився в
антимонгольських змаганнях проти хижих степів, другий — створення
козацтва як справді організованої суспільної верстви XV—XVI ст.
Саме до представників такого «побутового козацтва» сучасні українські
дослідники козаччини відносять бродників і берладників, які ще за часи
Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну структуру і в
певні моменти виявилися неабиякою соціально-політичною силою.
Характеризуючи соціальний стан бродників-берладників, джерела називають
їх «руськими біженцями», «галицькими вигонцями». Отже, йдеться про
руське населення, здебільшого кріпаків-утікачів, змушених шукати
притулку і захисту за межами території Київської держави. Цілком
можливо, що після навали орд Батия бродники з'являються в літописах під
іншими назвами. Зокрема, відомий дослідник цієї доби М. Котляр вважає,
що термін «козак» виник саме в цей час. Він походить з тюркської мови,
звідки перейшов до монгольської І означає людину самітню, не зв'язану
ні з домівкою, ні з сім'єю. На Україні це слово закріпилося в розумінні
«вільна людина, незалежна від феодала й уряду», український воїн, що
боронить волю І незалежність народу.
Досліджуючи другий етап розвитку українського козацтва, як якісно новий
стан українського суспільства, вчені визначають такі причини І джерела
його формування:
економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних
земель Подніпров'я і «дикого поля» — степів поза дніпровськими
порогами);
соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з
боку литовських і польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної
залежності селянина від феодала);
політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації
поставити козацтво на службу для охорони південних рубежів від
татарської небезпеки);
національно-стратсгічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства;
(політика полонізації українського населення і наступ католицької
церкви на права православної).
Джерелом формування нової верстви українського суспільства було місцеве
подніпровське населення, яке жило на території Південної України і
Середнього Подніпров'я в умовах постійної загрози з боку кримських
татар. Це були міщани — жителі замків-фортець, що знаходилися на межі з
«диким полем». Серед них були сміливці, котрі навесні йшли в південні
степи на промисли, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом.
Восени вони поверталися додому, платячи старостам десяту частину
власної здобичі. Цих сміливих людей називали «уходниками». З роками
вони почали об'єднуватися в громади, ватаги і будувати в різних місцях
«дикого поля» укріплення-городки, або січі, зроблені з січених або
рублених колод. Саме міщани -уходники й започаткували українське
козацтво як нову верству українського суспільства.
Другим соціальним джерелом українського козацтва було селянство. З
приходом на українські землі литовських і польських феодалів значно
посилюється експлуатація селян, а Із створенням фільварків й масове
закріпачення. Однією з найпоширеніших форм протесту селян стають втечі
в степ, де вони поповнювали ряди козацтва.
Протягом першої половини XVI ст. козацтво на Україні кількісно зростало
і набиралося сил. Феодали-магнати, прикордонні старости намагалися
поширити свою владу на цих вільних людей, ще більшою небезпекою були
турки і татари. Ось чому козаки жили по-військовому, у постійній
готовності дати відсіч ворогові. У середині XVI ст. за дніпровими
порогами склалася особлива військово-територіальна політична
організація українського козацтва — Запорізька Січ. Вважають, що перша
Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим
українським князем Дмитром Вишневсць-ким, у народі прозваним Байдою.
Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко демократичних
принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до
лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності,
релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен
Запорізької Січі в тому, що саме тут уперше державотворча функція
перейшла безпосередньо до представників простого народу.
Запорізька Січ як політичне утворення була фактично зародком майбутньої
української держави, продовженням традиції українського народу, яка
перервалася після сходження з політичної арени Галицько-волинського І
Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в
повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності,
що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У
військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в
територіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя,
доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав Запорізького козацтва
зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до
куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове
ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до
Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на
січових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс —
неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали
лицарством, або товариством. Вони із свого середовища обирали старшину,
одержували грошове І хлібне забезпечення, брали участь у розподілі
здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка
залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони
становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось
5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою
залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися
промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх
допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де
займалися хліборобством, скотарством, торгівлею. Звали їх підлеглими
посполитих січових козаків.
Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна
козацька рада виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Кошу
в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада.
Характерною особливістю процесу формування коша є виборність його
членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1
січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували
кандидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керівників на
ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення
війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних
злочинців, розподілу господарських угідь тощо. У свою чергу кіш,
керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики
Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово
склалася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, отаман,
військовий суддя, військовий отаман; військові чиновники — булавничий,
хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні
і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.
Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент
військове -адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на
території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда,
Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то в
Запорізькій Січі найважливіше значення мало звичаєве козацьке право,
котре являло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері
козацьких суспільних відносин.
Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у
розв'язанні практично всіх господарських і суспільних питань
перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока
виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією,
рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.
Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не
уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова
нерівність, соціальна диференціація, наростання конфронтаційних
настроїв у запорізькому середовищі.
Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був
характерний найширший спектр політичної діяльності: матеріальна
підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування
просвітницької роботи православних церков і монастирів.
Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було визнано в
міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників
Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства,
укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами,
підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави та їх коаліції.
Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були
добре відомі за межами України.
У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була
республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула
поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.
У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Посполитої
утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ
по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап
формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по
всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою
зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях нових
державних органів управління. Держава, яка виникла в роки
національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно
суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі. На півдні Київського воєводства з другої половини XVI ст. різко
прискорюється процес формування нової суспільної верстви – козацтва.
Його витоки дослідники пов’язують з минулим Київської держави і
лицарством княжих часів. Щоправда, мова йде не про сформоване соціальне
явище, а лише про його джерела, так зване «побутове козацтво». Зокрема,
М. Грушевський в історії козаччини вбачав найменше два ступені розвитку
цього явища: перший — зародковий, «побутовий», що виявився в
антимонгольських змаганнях проти хижих степів, другий — створення
козацтва як справді організованої суспільної верстви XV—XVI ст.
Саме до представників такого «побутового козацтва» сучасні українські
дослідники козаччини відносять бродників і берладників, які ще за часи
Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну структуру і в
певні моменти виявилися неабиякою соціально-політичною силою.
Характеризуючи соціальний стан бродників-берладників, джерела називають
їх «руськими біженцями», «галицькими вигонцями». Отже, йдеться про
руське населення, здебільшого кріпаків-утікачів, змушених шукати
притулку і захисту за межами території Київської держави. Цілком
можливо, що після навали орд Батия бродники з'являються в літописах під
іншими назвами. Зокрема, відомий дослідник цієї доби М. Котляр вважає,
що термін «козак» виник саме в цей час. Він походить з тюркської мови,
звідки перейшов до монгольської І означає людину самітню, не зв'язану
ні з домівкою, ні з сім'єю. На Україні це слово закріпилося в розумінні
«вільна людина, незалежна від феодала й уряду», український воїн, що
боронить волю І незалежність народу.
Досліджуючи другий етап розвитку українського козацтва, як якісно новий
стан українського суспільства, вчені визначають такі причини І джерела
його формування:
економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних
земель Подніпров'я і «дикого поля» — степів поза дніпровськими
порогами);
соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з
боку литовських і польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної
залежності селянина від феодала);
політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації
поставити козацтво на службу для охорони південних рубежів від
татарської небезпеки);
національно-стратсгічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства;
(політика полонізації українського населення і наступ католицької
церкви на права православної).
Джерелом формування нової верстви українського суспільства було місцеве
подніпровське населення, яке жило на території Південної України і
Середнього Подніпров'я в умовах постійної загрози з боку кримських
татар. Це були міщани — жителі замків-фортець, що знаходилися на межі з
«диким полем». Серед них були сміливці, котрі навесні йшли в південні
степи на промисли, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом.
Восени вони поверталися додому, платячи старостам десяту частину
власної здобичі. Цих сміливих людей називали «уходниками». З роками
вони почали об'єднуватися в громади, ватаги і будувати в різних місцях
«дикого поля» укріплення-городки, або січі, зроблені з січених або
рублених колод. Саме міщани -уходники й започаткували українське
козацтво як нову верству українського суспільства.
Другим соціальним джерелом українського козацтва було селянство. З
приходом на українські землі литовських і польських феодалів значно
посилюється експлуатація селян, а Із створенням фільварків й масове
закріпачення. Однією з найпоширеніших форм протесту селян стають втечі
в степ, де вони поповнювали ряди козацтва.
Протягом першої половини XVI ст. козацтво на Україні кількісно зростало
і набиралося сил. Феодали-магнати, прикордонні старости намагалися
поширити свою владу на цих вільних людей, ще більшою небезпекою були
турки і татари. Ось чому козаки жили по-військовому, у постійній
готовності дати відсіч ворогові. У середині XVI ст. за дніпровими
порогами склалася особлива військово-територіальна політична
організація українського козацтва — Запорізька Січ. Вважають, що перша
Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим
українським князем Дмитром Вишневсць-ким, у народі прозваним Байдою.
Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко демократичних
принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до
лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності,
релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен
Запорізької Січі в тому, що саме тут уперше державотворча функція
перейшла безпосередньо до представників простого народу.
Запорізька Січ як політичне утворення була фактично зародком майбутньої
української держави, продовженням традиції українського народу, яка
перервалася після сходження з політичної арени Галицько-волинського І
Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в
повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності,
що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У
військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в
територіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя,
доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав Запорізького козацтва
зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до
куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове
ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до
Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на
січових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс —
неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали
лицарством, або товариством. Вони із свого середовища обирали старшину,
одержували грошове І хлібне забезпечення, брали участь у розподілі
здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка
залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони
становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось
5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою
залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися
промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх
допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де
займалися хліборобством, скотарством, торгівлею. Звали їх підлеглими
посполитих січових козаків.
Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна
козацька рада виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Кошу
в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада.
Характерною особливістю процесу формування коша є виборність його
членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1
січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували
кандидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керівників на
ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення
війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних
злочинців, розподілу господарських угідь тощо. У свою чергу кіш,
керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики
Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово
склалася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, отаман,
військовий суддя, військовий отаман; військові чиновники — булавничий,
хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні
і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.
Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент
військове -адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на
території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда,
Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то в
Запорізькій Січі найважливіше значення мало звичаєве козацьке право,
котре являло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері
козацьких суспільних відносин.
Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у
розв'язанні практично всіх господарських і суспільних питань
перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока
виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією,
рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.
Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не
уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова
нерівність, соціальна диференціація, наростання конфронтаційних
настроїв у запорізькому середовищі.
Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був
характерний найширший спектр політичної діяльності: матеріальна
підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування
просвітницької роботи православних церков і монастирів.
Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було визнано в
міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників
Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства,
укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами,
підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави та їх коаліції.
Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були
добре відомі за межами України.
У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була
республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула
поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.
У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Посполитої
утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ
по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап
формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по
всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою
зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях нових
державних органів управління. Держава, яка виникла в роки
національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно
суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.
